Где
Влад Бевх » 20 окт 2019, 05:18
Борис Антоненко-Давидович:
Дика воєнна конвенція
Коли ми виступили з Гайсина, я в поході побачив незвичайного вояка, більше схожого на розбійника, ніж на козака української армії.
Одягнутий у якусь селянську кацавейку, з рушницею, почепленою на ліве плече не ременем, а якоюсь мотузкою, з похмурим виглядом обличчя, з постійно зігнутими в колінах ногами, він ішов не в рядах своєї сотні, а узбіччям дороги, ніби весь час підкрадаючись до когось.
Він просто не міг, як виявляється, додержуватись військового ладу, шикуватись, виструнчуватись і взагалі робити інші нескладні рухи, властиві будь-якій армії.
З походження він був, видимо, росіянин, говорив російською мовою, хоч здебільшого мовчав, лише інколи вставляв якесь українське слово, засвоєне під час лікування в українському шпиталі.
Якось, коли ми спинились на короткий відпочинок, він підійшов до мене, скручуючи здоровенну цигарку з махорки, й сказав:
— Выходит, и у вас — новый режим: вот подошел я к полковнику и говорю: «Батько полковник, дай закурить», и вот он отсыпал из своего кисета, видишь, на какую большую цигарку…
Це був махновець.
Як міг опинитись у наших лавах такий дикий чолов’яга з гвинтівкою на мотузку?
Виявляється, що, коли почалась війна армії УНР з денікінцями, її командування уклало з Махном воєнну Конвенцію, за якою обидві сторони зобов’язались не чинити бойових дій одна проти одної,
після чого Махно зробив глибокий рейд по денікінських тилах і захопив на короткий час Катеринослав.
За цією конвенцією поранені й хворі махновські вояки мали лікуватися в українських шпиталях,
а видужавши, якщо на той час не буде близько армії Махна, вступати в лави української армії.
Отаким чином і цей махновець, видужавши в проскурівському шпиталі, опинився в нашому полку на якийсь час, а потім зник невідомо куди, не інакше як повернувшись до своєї постійної професії бандита.
Махно й махновщина — дуже шкідливі й одночасно цікаві явища на Україні.
Вважати Махна за практичного здійснювача ідей основоположників анархізму — Кропоткіна й Бакуніна — було б так само хибно, як і розцінювати сталінські масові розстріли й ув’язнення безлічі невинних людей у концтаборах за виконання заповітів Маркса й Енгельса.
Махновщина була своєрідним українським явищем, на мою думку, — стихійним проявом давньої ворожнечі зневаженого українського села до панського зросійщеного міста.
Чи не через це в Махна й махновців не траплялося конфліктів на селі, але зате раз за разом чинились наскоки на великі й малі міста — з убивствами, грабунками й згвалтуванням.
Для махновців кожна міська людина — ворог, тоді як селянин, багатий чи бідний, — свій брат.
Але це зовсім не було проявом якоїсь національної свідомості — тут важила не різниця мов міста й села, а скоріше безпідставна бундючність «городського» й прихована до часу злість «сільського».
Не можна сказати, щоб село співчувало Махнові та його рухові, якщо вбивства, грабунки й усякий гвалт можна взагалі назвати рухом,
але воно й не виявляло до нього ворожнечі, інколи користуючись і собі з його наскоків на цукроварні й продкомори, щоб при нагоді поживитись і самим.
Якщо подекуди селяни й поважали Махна, то тільки за те, що він завжди додержувався своєї обіцянки — в певний день наскочити на той чи той об’єкт.
Мені спочатку було невтямки, як же міг опинитись у воїнстві Махна такий явно російський суб’єкт, як прибулий із проскурівського шпиталю до нашого полку махновець.
А втім, пояснити це не так уже й важко.
Усе те чорне, що до часу таїться в людських душах на самісінькому споді, під час революційних потрусів, надто таких грандіозних, як Жовтнева революція, виринає на поверхню й вирує, пристаючи в сприятливій для всяких авантур атмосфері до тої чи тої організованої маси.
Жодне військове формування тих часів не могло похвалитись браком у себе такого чужорідного елемента.
Але перевершила всіх армія Махна, де були аж надто сприятливі умови для всякого насильства, здирства й зневаги до будь-яких етичних і моральних понять та норм звичайного глузду.
Тим-то авантурники й пройдисвіти всякої масті й національності охоче ставали під чорний прапор «батька» Махна з гаслом: «Бий білих, поки не почервоніють; бий червоних, поки не почорніють!»
Сам Нестір Махно був далеко не тою гротесковою постаттю, яку ми звикли бачити в наших радянських фільмах.
Чи не найкраще спробував розгадати цю загадкову історичну особу наш український письменник Валеріян Підмогильний у своєму творі «Третя революція».
Махно був не мислитель, не філософ, ані палкий ентузіаст якоїсь — хай і найхимернішої — ідеї.
Це був егоцентрист із вдачею необмеженого й часто-густо жорстокого диктатора.
Але воднораз природа наділила його й неабиякими військовими здібностями.
Це ж Махно вигадав новий рід зброї — кулеметну тачанку, що перейшла потім на озброєння Червоної армії.
Він виробив і свою власну стратегію, що визначалась блискавичними раптовими наскоками, надзвичайною рухливістю всього війська, складеного з кінноти й кулеметних тачанок, та мобільністю цієї своєрідної армії, яка, мов гармошка, могла то звужуватись до кількох десятків вояків, то розгортатись до кількох тисяч, готових за своїм «батьком» мчати у вогонь і в воду.
Піхоти як такої в махновській армії не було.
Піші махновці, як той, що приблудився до нашого полку, або сиділи з кулеметниками на тачанках, або виникали як тимчасовий контингент з усякого люмпену, коли здобувались великі міста й вільно було кожному, кому не ліньки, поживитись чужим добром, пристаючи до розбурханої руйнівної стихії.
Окремі теоретики анархізму, що роз’їздили з Махном у його штабі, та їхні просторікування про анархію як про «матір порядку» являли собою фігове листячко, що ним намагався Махно прикрити безсоромну голизну своєї бридкої практики.