Где
Влад Бевх » 13 янв 2026, 11:04
Роман Семчишин пише:
« Минуло вже 10 років, думаю вже можна писати, сподіваюсь що не нашкоджу Україні цим у нашій війні з московитами. Буду максимально об’єктивним,але без оціночних суджень не обійдеться. Гадаю що ця локальна історія вартує чудового сценарію та захопливого трилера. Настав час не тільки писати але й публікувати.
У 25-му Батальйоні територіальної оборони «Київська Русь» Євген Бекреньов з’явився у липні 2014 року в групі потенційних вояків-новобранців, які наполегливо, як добровольці, шукали своє місце на полі бою у війні з московитами, яка якраз розгоралася. Їм не підійшли «поліцейські» добровольчі Батальйони, добробат ЗСУ був їм ближче.
Напевно я був першим представником Батальйону, з яким Євген в той день розмовляв. Його, кримчанина, тоді турбував «ступінь націоналістичності» «Київської Русі», ставлення до росії, до її устрою та традицій, до росіян, до російської мови. Говорили про майбутній устрій України, її ставлення до громадянських свобод, до свободи ведення бізнесу, до олігархів, до завершення національно-визвольної війни українців з під московського чобота… Та, недовга загалом, розмова задовольнила нас обидвох – незабаром наша новостворювана частина отримала офіцера-артилериста, а Євген знайшов своє «місце в строю». Як показали наступні події командир і начальник штабу "Купол", чиї рішення були вирішальними, вчинили тоді мудро і далекоглядно. Євгену у штатці знайшлась єдина вільна тоді офіцерська посада «корегувача» у першій роті - лейтенантська посада без прямих підлеглих по структурі, певно остання офіцерська посада по впливовості в частині, як тоді виглядало.
Я на той час був заступником командира по роботі з особовим складом, «замполітом» так би мовити. Батальйон формувався на кістяку 40-вої і 42-ї сотень Самооборони Майдану, які ми з командиром до того очолювали, ініціатива та революційність перли з усіх щілин. Жодного дня військової служби в моєму досвіді не було, звання старшого лейтенанта мені надав ще конаючий СРСР після лейтенанта військової кафедри. Батальйон був грімучою, ініціативною сумішшю переважно високо вмотивованих дилетантів.
На посаді «корегувача» у мотопіхотній частині Євген міг відверто нічого не робити, тусуватись біля начальства, мірятись «довжиною пістолетів», колотити понти, піаритись і халявити. Нагадую то було літо 2014 року, жодних ефпіві-дронів, мавіків та РЕБів. Саме в той час (незабаром) доволі розхристане українське військо висувалося в напрямку Іловайська.
Приблизно 20 серпня, після того як заступник міністра оборони Ігор Кабаненко визнав наш Батальйон боєздатним, 25-та «Київська Русь» почала виконувати бойові накази у секторі Дебальцева. Батальйон зайняв східну третину сектору оборони плацдарму в напрямку Алчевська, Луганська. На оснащенні Батальйону задяки Євгену була маса артилерійського приладдя – більше ніж у штатної артилерійської бригади. В Дебальцеве, в район виконання завдань Євген прибув з особистим фешенебельним позашляховиком «Паджеро» чи «Прадо», якого перетворив на «робочу конячку аеророзвідника».
Раз він мені з тим «Паджеро» трапився у якості попутного транспорту, певно я добирався на позиції у Новогригорівку. Пам’ятаю як тоді він у Дебальцеві несподівано повернув з основної дороги і якимось кущами вузькою пішохідною стежиною попер тим розкішним позашляховиком бездоріжжям вгору. Його думки тоді роїлись виключно навкола майбутніх «спостережних позицій, секторів обстрілу, керування вогнем». «Добре оглянути цей район» - пояснив він.
Зі своєї ініціативи,усвідомлюючи неминуче загострення військової ситуації, легко переконуючи командира, Євген почав створювати службу артилерійської розвідки. Один за одним під його командування переходили відібрані ним вояки. Спочатку вони переходили неформально, як «прикомандировані», а з часом мінявся й штатний розпис. Його вимогами були кмітливість і, як то не банально, вміння швидко подумки додавати та віднімати цифри до ста, наприклад віднімати 47 від 93, або 34 додавати до 58. Зелений особисто навчав відібраних вояків, перетворював кожного з них в досвідченого артрозвідника з опануванням приладів, набуттям відповідних вмінь та навиків. З відібраних вояків Євген створював команди спостережних пунктів (СП), які створювались один за одним.
Прикладом такого СП був глибоко (на 3-7 км) висунутий у бік ворога «мертвий» терикон, з якого наша команда очима та приладами здійснювала «зрячий контроль» за розташуваннями і переміщенням ворога, могла здійснювати «зряче коригування артилерійського вогню». Команда еспешки виривала нору на териконі, здійснювала власне життєзабезпечення, кулемет захищав від ворожої піхоти. Серйозніші загрози нейтралізувалися українською артилерією. Всі еспешки (СП) були забезпечені ефективним зв’язком між собою і своїм керівництвом (Євгеном та його черговими). Окремі еспешки Батальйоном були оснащені приладами далекої радіотехнічної, радіоелектронної розвідки типу «Кольчуги».
Ще раз наголошу – вся ця і така діяльність зовсім не входила в компетенції мотопіхотного батальйону територіальної оборони, не передбачалась жодними директивами і наказами командування. Схиляю тут голову перед мудрістю нашого 33-річного командира тоді вже капітана «Висоти» - він розумів і підтримував такі ініціативи «Зеленого» (під таким позивним Євген Arty Green воював у Батальйоні).
Наша «Київська Русь» на період зими 14-15 років налічувала більше 700 вояків по штату, була окремою військової частиною, мала на озброєнні кілька танків, протитанкові гармати «Рапіра», ПТУРи та подібне важке озброєння. Але логічно Євген розраховував насамперед на ефективну взаємодію з артилерійськими можливостями «недобровольчих» ))) частин «Сектору-С», зокрема, як не помиляюсь, 55-тою Артилерійською Бригадою та 128-мою Гірсько-штурмовою бригадою. В разі виявлення цілей (наприклад формування ворожих наступальних танкових колон) Євген розумів, що командування точно зреагує, важливим було вчасно таке і подібне виявити.
Налагодити взаємодію було непросто, до нашого Батальйону, його «добровольчості» вище командування ставилось з недовірою, часом упереджено чи необ’єктивно. Дратувала певна «свобода» вояків-добровольців, недотримання форми одягу, застосування цивільного транспорту, ревнували до волонтерської щедрості українців щодо добровольців тощо.
Декілька командних штабів («Сектору-С», оперативного командування «Північ», Сухопутних військ...) вимагали жорсткого погодження з собою відкриття вогню і, взагалі, «тягнули ковдру на себе», всіляко обмежуючи горизонтальну співпрацю різних військових частин. Тому дипломатичність, щирість, аналітичні здібності та інші особисті таланти Євгена дозволили «останньому за посадовим впливом офіцеру першої роти» зрозуміти всю структуру українського командування, вибудувати систему горизонтальної співпраці з усіма військовими частинами "Сектору", які до того ж періодично змінювались.
Військова ситуація в «Секторі-С» тоді була достатньо спокійною, активних бойових дій не здійснювалося, час для формування батальйонної артрозвідки Зелений використав на повну. Московити завершували формування своїх двох (Луганського та Донецького) армійських корпусів, в тиху погоду ми чули «стрілкотню» від стрільб їхньої вогневої підготовки.
Після 4 місяців виконання завдань, у кінці грудня 2014 року наш 25-тий Батальйон «Київська Русь» вийшов на ротацію з «Сектора-С», передавши свої позиції і більшість бронетехніки 40-вому Батальйону «Кривбас». Спостережні пункти Зеленого частково зайняла 128-ма Бригада.
Відновитись, відпочити нашому Батальйону тоді не вдалося. За другою командою «Київська Русь» знову рушила на Дебальцеве, рушила неповним складом у якості окремих підрозділів, які у різних напрямках посилювали українську оборону там де вона особливо потребувала підсилення – Вуглегірськ, Комуна, Рідкодуб, Новогригорівка,…
Московити перли переважаючими силами, путін задумав «Мінськ-2», вимагав захоплення Дебальцева за всяку ціну.
Наші позиції і техніка залишалися у Батальйону «Кривбас». Перша рота, до якої ще певно був приписаний Зелений покрила себе безсмертною славою обороняючи оточений Рідкодуб. Тут всіх прошу переглянути унікальне відео вояка роти Роми «Кіно», гадаю словами із ним сперечатись марно – посилання дам коментарем. Знаю також що саме Зелений, залучивши командира домігся в «Секторі» залучення резерву з 30-тої ОМБР, витягнув цих оточених героїв.
Тим часом аеророзвідка Євгена Бекреньова, яка налічувала тоді більше 20 вояків зайшла на свої старі і новостворені спостережні пункти, з маршу включившись у кровопролитну битву, що розгорталась. Визначальною і вирішальною наявність його артрозвідки для української держави стала тоді коли, після 9 лютого 2015 року, ворогу вдалось оточити Дебальцівський плацдарм, коли вище командування «Сектору С» залишило сектор, а питання виходу українського гарнізону стало неминучим і невідкладним. Відсутність численних штабів і командирів, які до того дозволяли артилерії відкривати вогонь, пішла на користь - контактуючи з командирами артилерійських підрозділів напряму, Зелений вдало керував їх вогнем, корегуючи його своїми спостережними пунктами. Вдале керування вогнем дозволило знищити тисячі московитів, захистило вогнем наші підрозділи, що виходили з оточеного плацдарму, супроводжувало армію що виходила. Кількість втрат була суттєво зменшена. Наша артилерія не була сліпою – сікла ворога як капусту!
Високовмотивовані артрозвідники Зеленого, ризикуючи своїм життям, коригували вогонь навіть переміщуючись плацдармом, вступаючи у стрілецькі бої. За підсумком Дебальцівської військової операції, командуючи героями з різних героїчних підрозділів, командир нашого Батальйону «Висота» уповноважив саме Євгена Бекреньова надати (єдину від частини) кандидатуру для нагородження її званням Героя України. Зелений зробив тоді подання на колишнього київського аспіранта Андрія Кравченка «Кременя», який забезпечував керування вогнем, не зважаючи на поранення в груди. Військовий подвиг вояків «Київської Русі» вище командування відзначати не забажало. Андрій Кравченко в подальшому отримав відзнаку Народний Герой України, а під час повномасштабного вторгнення загинув героєм у березні 2022 року.
Тим часом настав 2026 рік.
Євген Бекреньов, володіючи аналітичним складом розуму, опираючись на числену наявну інформацію, критично оцінив військові та людські заслуги нового голови Офісу Президента України Кирила Буданова. Зробив це публічно.
Його оцінки, на які Євген Бекреньов, як громадянин України та колишній вояк має право викликали бурхливі обговорення і числені дезінформації. Вибухнув справжній інформаційний скандал.
Туман війни, цікавість до персони Бекреньова, чимало публічної брехні та шквал запитань до мене особисто - змусили мене опублікувати цей фрагмент спогадів. Я менше знаю про події коли він у 24-тій ОМБ Бригаді воював з 2022 року, перетиналися з ним на фронті лише раз. Але розповісти правду про дії свого Побратима у 2014-15 роках я був зобов’язаний. Тим більше що в березні 2015 року він з підлеглого став моїм командиром, а я тривалий час виконував його обов’язки. Його підлеглі стали моїми підлеглими.
Таке воно життя.
Правда нас робить сильнішими.
Московія буде знищена.
Московити будуть покарані.»
-
