Щойно я прочитав великий текст Юваля Ноя Харарі - автора багатьох популярних книжок, який, як і багато хто з ізраїльських громадських діячів, абсолютно чітко розставляє акценти в цій ситуації. Він, звичайно, говорить про жорстокість і нелюдяність терористів з ХАМАСу. Але разом із цим чітко називає чинного прем'єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу некомпетентним головою уряду, який уміє розмовляти з аудиторією, але не здатний керувати державою. І абсолютно чітко говорить про те, що відбулося внаслідок багаторічного керування Нетаньягу державою Ізраїль.
Звичайно, прихильники Нетаньягу можуть притримуватися іншої точки зору. Але нікому в Ізраїлі навіть не спадає на думку, що критика політичної відповідальності влади під час війни є чимось забороненим і є чимось, що не на часі. Суспільство, зазвичай, об'єднується навколо збройних сил, а не навколо політичних діячів. І це те, що дає можливість Ізраїлю вижити під час багатьох війн. І це те, що практично виявилося відсутнім після початку війни Росії проти України.
Навіть сьогодні ніхто з нас не може чесно сказати про політичну відповідальність влади за те, що відбулося у 2022 році. Навіть ті, хто усвідомлюють усю глибину відповідальності українського суспільства за його вибір у 2019 році, не можуть чесно сказати цьому суспільству, що якщо воно повторюватиме подібні політичні помилки суїцидального характеру, йому нічого у майбутньому хорошого не світить, окрім нових воєн, криз і самознищень.
Якщо тільки його не будуть знищувати вороги, задоволені цим інфантильним вибором. Те, що сьогодні відбувається на Близькому Сході, показує, що навіть ефективна держава, яка десятиріччями вигравала війни, навряд чи здатна протистояти викликам, якщо владу в ній захоплюють некомпетентні популісти, які думають тільки про те, щоб сподобатися своєму виборцю.
Таким чином, все, що відбувалося за ці 20 місяців, схарактеризувало Україну не як демократично-європейську, а як типово пострадянську державу, яка не стала Росією тільки тому, що у нас завжди була серйозна конкуренція ідентичності в державі. І боротьба тих, хто хотів бути українцями, з тими, хто ніколи ніким не хотів бути, і врятували нашу державу від остаточного поглинання нашим північним сусідом.
Ми 20 місяців поспіль не можемо зрозуміти, що головне в державі, яка бореться за своє майбутнє під час війни, — це ефективна воєнна цензура, яка не дозволяє громадянам і медіа розповідати, що відбувається у військах і як діють війська.
Замість цього ми вирішили, що ми маємо запровадити політичну цензуру. Створити єдиний телемарафон, який досі є прикладом неповаги держави до громадянина, незважаючи на всі поради наших союзників перестати з цим бавитись. Перестати платити гроші олігархам за рахунок державного бюджету, щоб їхні канали були лояльними до політичних помилок влади.
І я вже не кажу про те, що ми з вами спокійно подивилися на те, як держава протизаконно — без всяких письмових рішень відключає від цифрового мовлення канали, які просто викликали побоювання у влади.
Вибори — це чесна конкуренція, це жорстка критика влади. Це те, що має відбуватися в кожній цивілізованій державі. І, звичайно, поки йдуть воєнні дії, ми не можемо собі дозволити такої конкуренції, яка розірве нашу державу на шматки. Але принаймні маємо робити все можливе, щоб наше суспільство під час війни не перетворювалося на дегенеративне. Це і є важливою задачею тих, хто відчуває свою відповідальність за майбутнє нашої країни.
У мене немає для вас оптимістичних сценаріїв. Тому що я точно знаю, що трагедія 2019 року, яка перейшла у трагедію 2022 року, може абсолютно спокійно перейти у трагедію післявоєнного розвитку. Але я дуже сподіваюся, що наші друзі, наші союзники, всі ті, від кого залежить допомога України, її майбутнє, євроатлантична і європейська інтеграція, зрозуміють, наскільки важливо допомогти українському суспільству не тільки у прагненні бути українським, але і у прагненні бути демократичним, європейським і цивілізованим. Це те, чого нам так не вистачає ці довгі десятиріччя.

Via Віталій Портников