турист тактичний
@tacticalturist
Розкажу вам одну історію. Восени 2022 за декілька годин після першого в нашому житті бою, ми з побратимом сиділи в кущиках при дорозі, на певній відстані від будівлі, де відпочивала основна частина групи. Така собі імпровізована сп - калаш і ркк, і нас двоє.
Було вже темно, і для контексту подальшої історії - фронту як такої лінії в тій зоні не було. Росіяни тікали, ми - наступали. Як вони, так і ми одночасно могли бути на одній території.
Майже ніч. Ми сидимо, навколо то тут то там стрілкотня, і тут ми чуємо гул техніки, яка дуже швидко наближається до нас. Сказати що очко сжалося буде мало, але сидимо.
Техніка на швидкості пролітає повз нас, і різко зупиняється в метрах 20, біля повороту до будівлі де була наша основна група. З техніки починають зістрибувати якісь військові, хуй пойми хто і які, бо темно ж піздец, хіба силуети видно, десь людей з 10-15
Переглянулися з побратимом, викупаємо що силі ніхуя не рівні, але там сплять пацани. Я вже уявив що через пару секунд як ми відкриємо вогонь, вони зоорінтуються звідки, і тупо нас погасять. По рації ніхто не відкликається, що б когось попередити, ефір забити
Але, ми досі не знаємо свої це, чи росіяни. Аж поки ми не почули як між собою вони говорять російською. Це було маркером, і ми поняли що пізда, навоювалися. І тут хтось з тих людей починає матюкатися і щось казати суржиком.
к виявилося, то були хлопці однієї з східних бригад, з якими ми тоді працювали разом в секторі. Френдлі фаєру не сталося, завдяки декільком українським словам. А могла б бути біда, як для тих тіпів, так і для нас з побратимом.Тому когжного разу як бачу відео з гопро як під час бою пацани говорять російською, або знов починається якийсь срач з російськомовним військовим я згадую цей випадок, і ще один, але то якось іншим разом.
Мова маркер. Аудіоверсія жовтого скотчу. Російськомовність - проблема. Як цивільних, так і військових. І, нажаль, не всі це розуміють, і в кожного свої виправдання. У цивільних "какаяразніца", у військових "я воював, я маю право".
Моя думка така, що це проблема, хвороба, з якою треба боротися, а не шукати собі індульгенцію тої чи іншої сили, чому ти маєш право цим хворіти. Ні кого не засуджую, правда в срачах у кожного своя.
Я з Дніпра родом, живу у Львові, і так, навіть після переїзду довгий час спілкувався російською. Але знайшов в собі сили якось це перебороти. І я знаю по собі наскільки це, скоріше буває морально складно, бувало таке що моя реакція була доволі агресивною.
Якось десь у 2017 тіп мені сказав "я псячої мови не розумію". І моя реакція була відповідною. Це агресія, і думка "хер я тебе что-то на украинском скажу теперь, гандон". І вважаю це адекватною реакцією на агресію в мій бік.
Тоді, років 4 тому, я прикривався своїм походженням, і "вообще, хули доєбался, гаварю так, как мне удобно" Зараз - волею долі я військовий. Але прикриватися цим вже не мушу, та й не треба, бо свою російськомовність я поборов.
З часом, переріс той стан такої реакції. А потім вже спершу частково, а зараз повністю перейшов на українську в побуті, на службі, вдома і всюди. Чого бажаю всім
по трассе 0408 на прорыв второй линии обороны, при том, что по флангам были вбиты клинья.
Гитлера тоже в Аргентине видели 
Дві "чорні вдовиці". Одна Аліночка махайлова - вдовиця "Давінчі", друга - Меланка пердоляк, шавка пердулина, теж, виявляється, вдовиця щойно загиблого пілота "Джуса". Матрьошки перед вторгненням виїхали в Німеччину (і хто ж їх попередив?), повернулися пізніше - справи тут невідкладні, судитися за квартири з батьками загиблих героїв...
Волаю!!! 
