Всі перелічені версії не витримують ніякої критики. Після малайзійського Боїнга та після 25 серпня, коли іноземним дипломатам були пред’явлені не лише численні докази російського вторгнення, а й живі російські полонені (не враховуючи звітів ЦРУ, МІ-6 та розвідки НАТО) Заходу Кремль міг більше не боятися, як таке – вся можлива реакція Заходу сталася б за будь-яких умов. З іншими – те саме. Джерело напруги біля Дніпра або Кременчука Путіна явно влаштувало б набагато більше, ніж таке саме джерело на околицях Луганська та Донецька. Спроба втюхати в Україну території ДиРи на правах автономії справді були, але знову таки – російські танки на березі Дніпра на Україну вплинули б набагато сильніше за всі населення, автономії і такі самі танки на берегах Кальміусу і Сіверського Донця. А наступати до Дніпра, за словами всіх російських рупорів, Путіну не заважало ніщо. Правда?
Тоді навіщо ж посол Росії і два незіпсовані інтелектом чуваки підписали протокол про припинення вогню зі спецпредставником ОБСЄ і українським пенсіонером? Відповідь очевидна – цей крок був ВИМУШЕНИЙ. Мінська угода Москві була потрібна не менше, ніж Україні. І аби це зрозуміти – треба згадати обстановку на серпень-вересень 2014 року.
Політичний клінч у Мінську 2014-го