Просто интересные исторические факты.

[Влад Бевх]

Купи слона!
Сегодня, но 230 лет назад, 13 апреля 1796 года, первый американский слон прибыл из Азии на борту торгового судна "Америка"!
Капитан судна, Джейкоб Кроуниншилд, купил слона в Калькутте, за 450 долларов, рассчитывая продать его за 5000 долларов в Нью-Йорке
Он недооценил его стоимость - продажа принесла 10 000 долларов, огромные деньги по тем временам
Если совсем точно, то это была слониха, и звали её Бет, затем - Старая Бет, и погибла она в 1816 году
Второй слон прибыл лишь в 1804

[Bikini]

Как выглядели канадские проститутки 1940-х годов.

В первой половине XX века канадский город Монреаль был известен как столица секс-туризма Северной Америки. Недавно были найдены архивные фотографии проституток 40-х годов, которые обслуживали клиентов, когда во всем мире бушевала война.

Канадский Монреаль в то время называли местом разврата: у одних это вызывало отвращение, а других привлекала возможность приехать в город и погрузиться в атмосферу тотального блуда. Сегодняшний образ проститутки в корне отличен от того, как они выглядели 70-80 лет назад — это были в основном «матерые», пропитые женщины 40-50 лет...

[Bikini]

[Bikini]

[Влад Бевх]

Впервые подробно прочитал про него в проекте «день по минутам». Я бросал ссылку на день ядерного удара по Японии.
В Хиросиме его знатно приложило. Прилично обгорел . Прошел мостом по которому с крикам шли тяжело обгорелые люди держа руки перед собой - с рук сползала кожа кусками (это попало на известную серию фото).
Возвращался в Нагасаки на обгоревшее поезде в вагоне без стекол .
В родном городе было легче - 3,5 км до эпицентра плюс возвышенность закрыла.

[Lis1980]

Меня больше удивило, что потом он прожил до 93 лет..

[Влад Бевх]

Вроде умер от рака.
Проклятая война догнала.
А то бы сотку разменял.

[Влад Бевх]

(С)
Мексика надто далеко від Бога і надто близько до Сполучених Штатів — так колись бідкався Порфіріо Діас. Цей географічний жарт став фундаментальною структурою буття для цілого континенту. Під тонкою плівкою президентських декретів залягають непорушні тектонічні плити латифундизму та дешевої праці. Селянин збирає каву на плантаціях, а олігархія підраховує прибутки, попиваючи віскі в Маямі. Стабільна, майже вічна структура, де насильство працює як мастило для двигуна. Але іноді мастила не вистачає — і тоді на сцену виходять ескадрони смерті, перетворюючи реальність на театр жахів.

Історія цього театру виткана з кривавих фарсів та безглуздих ритуалів, які змусили б лікувати психіку будь-якого драматурга. Генерал Антоніо Лопес де Санта-Анна, тричі диктатор Мексики, влаштував пишний державний похорон для своєї правої ноги, яку він втратив у так званій Кондитерській війні. В Еквадорі генерал Габріель Гарсія Морено правив шістнадцять років як абсолютний монарх, а коли його нарешті вбили, соратники посадили його одягнений у парадний мундир труп на президентське крісло під час панахиди, прикрасивши шаром орденів. У Гондурасі, на головній площі Тегусігальпи, гордо стоїть пам'ятник генералу Франсіско Морасану, який насправді є дешевою скульптурою французького маршала Нея, придбаною на паризькому розпродажі вживаного мотлоху. Але справжнім майстром був генерал Максиміліано Ернандес Мартінес, деспот Сальвадору. Він винайшов маятник для виявлення отрути у своїй тарілці та наказав обгорнути всі вуличні ліхтарі в столиці червоним папером, щоб перемогти епідемію скарлатини. Коли у 1932 році сальвадорські селяни спробували висловити протест проти падіння цін на каву, генерал Мартінес просто наказав знищити тридцять тисяч із них у ході різанини, відомої як «Ла-Матанса». Раціональна відповідь на виклик модернізації: якщо бідняки заважають прогресу, їх треба перетворити на добриво для кавових кущів.

Для систематичного вирощування кадрів Сполучені Штати у 1946 році заснували Школу Америк (SOA) в зоні Панамського каналу, яку преса без зайвих сентиментів охрестила «Школою вбивць». Цей навчальний заклад, який у 1984 році переїхав до Форт-Беннінга, штат Джорджія, випустив найвідоміших диктаторів континенту, включаючи Аугусто Піночета та Мануеля Норьєгу. Там само здобували знання майбутні лідери ескадронів смерті, такі як сальвадорець Роберто Д'Обюссон. Геополітичні калькуляції Вашингтона вимагали стабільності за будь-яку ціну: до 1954 року підтримувані США військові диктатури керували 13 із 20 латиноамериканських держав. Логіка була бездоганно простою: кожен, хто критикує Америку чи закликає до аграрної реформи, автоматично є агентом міжнародного комунізму. Справжній патріот має захищати власність американських корпорацій, навіть якщо для цього доведеться вирізати або виморити голодом половину населення власної країни.

У Сальвадорі, крихітній республіці розміром з Волинську область, олігархія, відома як «Чотирнадцять родин», завжди вважала державу своєю приватною фірмою, а армію — охоронним агентством. У 1960-х роках під патронатом ЦРУ та Зелених беретів генерал Хосе Альберто «Челе» Медрано створив ORDEN — розгалужену шпигунську мережу у сільській місцевості, яка налічувала до 100 000 інформаторів. Медрано відверто пояснював методи своєї роботи американським журналістам: комуніста легко впізнати, адже він не любить янкі, виступає проти олігархії та лає військових. За такі видатні заслуги перед вільним світом президент Ліндон Джонсон у 1968 році нагородив Медрано медаллю. Інформатори ORDEN отримали право носити зброю, дешеві кредити та імунітет від дрібних злочинів в обмін на просту послугу — вказувати пальцем на тих сусідів, які читали не ті книги чи просили підвищення зарплати.

Коли у 1970-х роках селяни та священики почали об'єднуватися в християнські громади під впливом теології визволення, олігархія вирішила, що реформи — це надто дорога розкіш. к відповідь — виникли таємні парамілітарні загони з пишними назвами: «Біла рука» (Mano Blanca), «Унія білих воїнів» (UGB) та «Фаланга». Насправді це були ті самі офіцери Національної гвардії, казначейської поліції та армії, які вночі знімали мундири, одягали цивільний одяг та виїжджали на полювання на білих джипах без номерів. Вони викрадали активістів посеред ночі, катували їх у таємних тюрмах і викидали понівечені тіла в лавових полях Ель-Плайон чи на гірських дорогах, щоб налякати інших. На стінах міст з'явилися лаконічні послання: «Будь патріотом — убий священика!». Заяви про те, що ці вбивства здійснювали незалежні «праві месники», були зручною брехнею, створеною для заспокоєння сумління американського Конгресу, який продовжував виділяти уряду Сальвадора мільйони доларів на військову допомогу.

Найбільшим ворогом цієї системи став архієпископ Сан-Сальвадора Оскар Арнульфо Ромеро, який у своїх недільних проповідях зачитував списки закатованих та зниклих безвісти. Ромеро відверто звинувачував верхівку в тому, що вона захищає свої егоїстичні інтереси за допомогою найманців та зброї. Напередодні своєї загибелі архієпископ звернувся безпосередньо до солдатів із закликом не виконувати злочинні накази: «Жоден солдат не зобов'язаний підкорятися наказу, який суперечить закону Божому». Його доля була вирішена.
Плануванням убивства Ромеро займався особисто майор Роберто Д'Обюссон, випускник Школи Америк та засновник ультраправої партії ARENA. У березні 1980 року на таємній зустрічі офіцерів у Сан-Сальвадорі виникло стільки охочих виконати це «священне завдання», що право вистрілити в архієпископа вирішили розіграти в лотерею, немов приз на конкурсі. Переможцем виявився колишній національний гвардієць, а кулю для єпископа надав інший офіцер на прізвисько «Убивця» (Killer). 24 березня 1980 року архієпископ Ромеро служив заупокійну месу в каплиці онкологічної лікарні Божественного Провидіння. Червоний Фольксваген, позичений у підприємця Роберто Матіаса Регаладо, під'їхав до дверей церкви. Бородатий снайпер вистрілив один раз з гвинтівки, поціливши Ромеро прямо в аорту. За це капітан Альваро Саравія, помічник Д'Обюссона, виплатив кілеру рівно 1000 колонів — близько 200 доларів за курсом того часу. Самого Саравію через багато років знайдуть у Каліфорнії, де він спокійно працюватиме продавцем вживаних автомобілів.

Вбивство Ромеро стало сигналом до початку повномасштабного пекла. Протягом лише дванадцяти місяців у 1980–1981 роках ескадрони смерті знищили тридцять тисяч мирних громадян. Державний департамент США вважав це прийнятними втратами у глобальній боротьбі з комуністичною загрозою. Контрреволюційний терор набув характеру промислового конвеєра. Наприкінці 1980 року сальвадорська армія запровадила тактику «вбивства за зонами». Командир елітного батальйону швидкого реагування «Атлакатль» підполковник Домінго Монтерроса вважався найкращим у цій кривавій справі. У грудні 1981 року батальйон Монтерроси увійшов до села Ель-Мозоте на північному сході країни в ході операції «Рятування». Солдати заблокували близько дев'ятисот мешканців у будинках. Наступного дня чоловіків катували та розстріляли, а жінок та дітей систематично гвалтували та вбивали. Згодом судово-медичні експерти ООН розкопають руїни парафіяльного будинку і знайдуть там рештки 143 жертв, з яких 131 були дітьми, чий середній вік становив усього шість років. Держдепартамент США та посольство в Сан-Сальвадорі тривалий час заперечували факт цієї різанини, називаючи звіти журналістів Реймонда Боннера та Альми Гільєрмопрієто комуністичною пропагандою.

У кожному поважному сальвадорському ескадроні смерті працювали справжні професіонали своєї справи. Наприклад, доктор Ектор Регаладо, зубний лікар за фахом, за що отримав макабричне прізвисько «Доктор Смерть», організував власний ескадрон смерті FAR на базі загону бойскаутів. За свідченнями агентів DEA, Регаладо любив випробувати свої стоматологічні інструменти безпосередньо на захоплених селянах. FAR працював за класичною схемою рекету: спочатку хлопці Регаладо підривали щось близ аптеки чи магазину, а потім пропонували власнику платні послуги з охорони. На загальнодержавному рівні цим займалася шпигунська служба CAIN при Національній поліції, якою керував лейтенант Едгар Перес Лінарес. Він створив знаменитий підрозділ «Маленькі ангели» з колишніх партизанів, які погодилися співпрацювати з поліцією після катувань. Перебіжники проникали в лави опозиції та знищували активістів. Крім того, CAIN займався викраденням багатих бізнесменів заради викупу, витончено поєднуючи ідеологічну боротьбу зі збагаченням. Коли у листопаді 1989 року партизани FMLN (Фронт народного визволення імені Фарабундо Марті) розпочали великий наступ на Сан-Сальвадор, офіцери батальйону «Атлакатль» увірвалися на територію Центральноамериканського університету імені Хосе Сімеона Каньяса (UCA) і розстріляли шістьох єзуїтських священиків, включаючи ректора Ігнасіо Ельякурію, а також їхню економку та її доньку. Щоб звалити вину на партизанів, солдати залишили на стіні абсурдний напис про те, що це справа рук FMLN.

Проте сальвадорський трагіфарс виглядає блідо на тлі гватемальського монументального театру державного тероризму. Після підтриманого ЦРУ військового перевороту 1954 року, який повалив демократичний уряд Хакобо Арбенса, Гватемала занурилася у тридцятишестирічну громадянську війну. Ескадрони смерті тут змінювали назви з калейдоскопічною швидкістю: «Біла рука» (Mano Blanca), «Нова антикомуністична організація» (NOA), «Антикомуністична рада Гватемали» (CADEG), «Око за око» (Ojo por Ojo), «Ягуар правосуддя» (Jaguar Justiciero). Насправді всі ці грізні вивіски були тимчасовими назвами звичайних таємних армійських підрозділів військової розвідки G-2. Генерал Ефраїн Ріос Монтт, який захопив владу в результаті перевороту 1982 року, підійшов до справи з протестантським запалом і біблійним розмахом. Він проголосив кампанію «випаленої землі». Щоб позбавити партизанів народної підтримки, армія створила Патрулі цивільної самооборони (PAC), насильно мобілізувавши до них до мільйон селян. Елітні підрозділи «кайбілес» знищували цілі індіанські громади в гірських районах. Лише в департаменті Кіче армія провела понад 626 задокументованих масових убивств. Щомісячна кількість жертв державного терору за часів Ріоса Монтта зросла з 800 осіб до понад 6000. Військові використовували оплачуваних інформаторів, званих «вухами» (orejas), щоб виявляти неблагонадійних студентів та профспілкових діячів, яких потім викрадали, катували та закопували в безіменних могилах.

У сусідньому Гондурасі ескадрони смерті діяли більш витончено, але не менш ефективно. Генерал Густаво Альварес Мартінес та його колега Даніель Балі Кастільйо після навчання у Школі Америк заснували знаменитий «Батальйон 3-16». Цей підрозділ діяв за безпосередньої фінансової допомоги ЦРУ та за мовчазної згоди посла США Джона Негропонте. Батальйон використовував перевірені аргентинські методи: таємні центри ув'язнення, катування струмом, оперативників у цивільному на приватних автомобілях та ліквідація підозрюваних шляхом скидання їх з військових гелікоптерів в океан.

У Бразилії після військового перевороту 1964 року хунта створила шедевр під назвою «Режим національної безпеки». Військові розробили концепцію тотального стеження за цивільним населенням, де тортури й таємні зникнення застосовувалися до випадкових підозрюваних для підтримання атмосфери загальної покірності. Національна служба розвідки (SNI) таємно стежила навіть за змістом недільних проповідей. Офіцери були твердо переконані, що будь-яка вимога про підвищення зарплати — це замах на державний лад. Американські радники та ЦРУ активно фінансували та тренували ці структури, перетворюючи контрреволюційний терор на високотехнологічне мистецтво, де електрошок та закриті камери були такими ж буденними речами, як експорт цукрової тростини. Навіть після ліквідації нечисленних партизанів армія продовжувала імітувати загрозу, влаштовуючи вибухи в автомобілях, щоб виправдати своє перебування при владі.

Проте справжньою вершиною транснаціональної координації терору стала Операція «Кондор», офіційно започата у листопаді 1975 року на зустрічі керівників спецслужб Чилі, Аргентини, Уругваю, Парагваю та Болівії в Сантьяго. Ця кримінальна мережа використовувала комунікаційні системи США в зоні Панамського каналу для координації викрадень та вбивств політичних біженців по всьому світу. Аргентинська військова хунта відігравала ключову роль у транснаціоналізації «брудної війни». Військові теоретики з Буенос-Айреса щиро вірили, що ведуть Третю світову війну на захист західної християнської цивілізації. На їхнє глибоке переконання, головними архітекторами світового комуністичного заколоту були Зигмунд Фрейд, Альберт Ейнштейн та Карл Маркс. Для боротьби з цими ворогами свободи та їхніми послідовниками аргентинський розвідувальний «Батальйон 601» створив Спеціальну зовнішню групу, яка базувалася у Флориді, США. Аргентинські інструктори за гроші від продажу зброї та кокаїну навчали нікарагуанських «контрас» в Гондурасі та координували репресії в Сальвадорі й Гватемалі. У самій Аргентині в ході «брудної війни» спецслужби знищили від 9000 до 30 000 громадян, причому військові економили дефіцитні кулі, просто скидаючи живих людей із зав'язаними очима з літаків у каламутні води Ла-Плата.

Уругвай, який колись пишався статусом «латиноамериканської Швейцарії», у 1970-х роках перетворився на гігантську лабораторію державного тероризму. Коли ліворадикальне угруповання «Тупамарос» почало експропріювати банки та роздавати їжу біднякам, уругвайська еліта відчула напад паніки. Військові, які раніше трималися осторонь політики, швидко взяли під свій контроль органи державної влади та ліквідували демократичні інститути. Ескадрони смерті, такі як «Defensa Armada Nacional» та «Comandos Caza Tupamaros», розпочали полювання на лівих інтелігентів та студентів. Армія повністю зачистила партизанський рух, але на цьому не зупинилася, заарештувавши та піддавши тортурам кожного п'ятдесятого громадянина країни. Понад десять відсотків населення Уругваю були змушені тікати за кордон, рятуючи своє життя від репресивної машини, яка перетворилася на самоціль.

У Перу ескадрон смерті збройних сил «Група Коліна» під безпосереднім керівництвом шефа розвідки Володимиро Монтесіноса здійснював масові страти цивільних, зокрема під час бійні в районі Барріос-Альтос у 1991 році.

Транснаціональний бізнес на смерті процвітав завдяки американським грошам. Як зазначав єзуїтський мученик Ігнасіо Ельякурія, «Америка платить за цю війну, і Америка отримує ту війну, яку вона хоче». Якщо військовому уряду Сальвадору надсилають понад мільйон доларів на день на «підтримку спокою», не варто дивуватися, що казначейська поліція вдень проводить обшуки у вашому будинку, а вночі повертається в цивільному одязі, щоб пустити вам кулю в потилицю. Дуже вигідно. Диктатори створюють уявну або реальну загрозу, щоб вимагати від цивільних еліт та закордонних спонсорів більше ресурсів на фінансування репресивного апарату. І всі з радістю платять за захист своїх плантацій та майна. Коло замкнулося, актори зіграли свої ролі, театр жахів опустив криваву завісу. Тиша та спокій. А для збору кави можна, на крайній випадок, завезти мігрантів.
---
Costa, Antonio (2009), Latin American Dictatorships in the Twentieth Century
Lynn, Foster (2006), A Brief History of Central America
Pearcy,Thomas (2006), The History of Central America: From the Pre-Columbian Times to the Present
Stanley, William (1996), The Protection Racket State: Elite Politics, Military Extortion, and Civil War in El Salvador
Jurado, Carlos Caballero (1990), Central American Wars 1959-89
Sluka, Jeffrey (2000), Death Squad: The Anthropology Of State Terror
Brands, Hal (2010), Latin America’s Cold War: An International History
Danner, Mark (1994), The Massacre at El Mozote: A Parable of the Cold War
Ching, Erik (2016), Stories of Civil War in El Salvador: A Battle over Memory
Almeida, Paul (2008), Waves of Protest: Popular Struggle in El Salvador, 1925–2005
Danner, Mark (2013), Masacre; La guerra sucia en El Salvador
Argueta, Otto; Walter, Knut (2020), La función política de los militares en Centroamérica
Ríos, Jerónimo; Azcona, José Manuel (2019), Historia de las guerrillas en América Latina
Torres-Rivas, Edelberto (1993), Historia general de Centroamérica.

[Влад Бевх]

(С)
Зіпсоване молоко з личинками підкорило імператорів і світову економіку. Сир виник як банальна помилка примітивних кочівників. Тваринний шлунок, нестерпна спека, нескінченна тряска на кінських спинах. Результат — тверда, кислувата маса, що плаває у напівпрозорій сироватці. Геніальний спосіб збереження калорій у світі, де холодильників не існувало, а голод був єдиним стабільним супутником людства. Стародавні римляни, з їхньою маніакальною тягою до інституціоналізації, зробили з цього повноцінну індустрію. Легіонери тягли за собою важкі шматки твердого солоного сиру під час завоювання Галлії та інших віддалених провінцій. Античні атлети перед змаганнями жерли сир з медом. Проте з падінням імперії сир швидко повернувся туди, звідки прийшов. У багнюку. У темні сільські хижі. Лісова економіка раннього Середньовіччя беззаперечно надавала перевагу свиням. Свиня — це м'ясо. А м'ясо — це влада. Сир — це їжа для тих, кому влада і м'ясо хронічно не по кишені. Він став абсолютним маркером нездоланної бідності. Харч грубих лісорубів і смердючих пастухів, чиє життя впритул межувало зі скотським станом. Ніхто з аристократів не хотів мати з цим шматком скислого молока нічого спільного.

Середньовічна медицина та філософія створили ідеальну, закриту систему виправдання цієї соціальної нерівності. Природа мала жорстку ієрархію. Суспільство також. Великий ланцюг буття не терпів жодних компромісів. Аристократ повинен їсти птахів, що літають високо в небі, бо він сам наближений до Бога. Селянин, міцно прив'язаний до землі, мусить вічно жувати коріння, цибулю та сир. Класово-фізіологічний поділ. Вчені лікарі, такі як Джакомо Альбіні, цілком серйозно стверджували, що лише грубий, гарячий шлунок селянина здатний перетравити сир. Делікатний шлунок лорда від такого екстремального навантаження просто помре в агонії. Згідно з гуморальною теорією, яка панувала в медицині, їжа безпосередньо впливає на крихкий баланс чотирьох рідин в організмі людини. Старий сир вважався надзвичайно важким для травлення, він нібито породжував жовч, подагру, плеврит та ниркові камені. Груба їжа створена виключно для грубих людей. Моральна трансгресія — їсти не за своїм статусом. Неотесане бидло радіє бринзі. Лорд смакує смаженого фазана. Все ідеальною Все на своїх місцях.

Потім втрутилися ченці. Вони завжди втручаються у хід історії. Цистерціанські та бенедиктинські абатства перетворилися на гігантські транснаціональні агрокорпорації Середньовіччя. М'ясо їм суворо забороняв статут, відверто прирівнюючи його до плотського гріха. Довелося їсти рибу та сир. Але ченці любили жити добре і смачно. Вони методично вдосконалили технології афінажу, створивши м'які, набагато смачніші сири, які можна було довго витримувати в прохолодних монастирських підвалах. Мароль, Пон-л'Евек, Мюнстер. Ченці навіть створили побічний продукт — сирну кульку з паприкою та естрагоном, зроблену з відходів виробництва мароля.

Саме монастирі розпочали піар-кампанію сиру. Легенда стверджує, що імператор Карл Великий скуштував Рокфор у монастирі Сент-Галл. Владика гидливо вирізав синю цвіль ножем, вважаючи її зіпсованою. Чернець негайно зупинив його. Він нахабно заявив, що це найкраща частина продукту. Карл з'їв, був глибоко вражений і негайно наказав надсилати йому дві голівки Рокфору щороку. Так твориться історія. Та ринок. Вже у 1217 році Бланка Наваррська розсилала двісті голівок Брі як дорогі королівські подарунки дамам свого двору. Звичайний шматок ферментованого молока несподівано став твердою валютою дипломатії. Католицька церква, жорстко заборонивши м'ясо на третину року, фактично монополізувала попит. Спеціальна індульгенція на вживання вершкового масла в піст коштувала реальних грошей. Мартін Лютер шаленів від цього відвертого лицемірства. Але сир залишався цілком легальною святою лазівкою для голодного шлунка.

У великих містах Європи сир почав стрімко обростати міфами та комерційною цінністю. Критський сир став справжньою східносередземноморською валютою, яку венеційці масово обмінювали в Сирії та Єгипті на екзотичні спеції. Боккаччо у своєму "Декамероні" змалював абсолютну утопію для вічно голодних бідняків — вигадану країну Бенгоді, де височіє ціла гора з тертого пармезану. На ній стоять щасливі люди і варять макарони та равіолі в жирному бульйоні з каплунів, безтурботно кидаючи їх униз. Зверніть увагу на масштаб мислення. Гора з сиру. Це вже не просто їжа. Монумент. Пармезан став настільки цінним, що під час Великої лондонської пожежі у XVII столітті Семюел Піпс власноруч закопав свій шмат сиру в саду. Разом із дорогим вином. Рятував найдорожче. Божевілля, але економічно виправдане. Виробництво Пармського сиру було ідеальною симбіотичною машиною: знежирене молоко йшло безпосередньо на сир, вершки — на масло, а сироватка — на корм свиням для створення славетної пармської шинки. Конвеєр. Відходи одного процесу стають основою іншого.

Мистецтво також підкорилося сирній лихоманці. Відбулася повна естетизація продукту. У Флоренції скульптор Джованні Франческо Рустічі створив для елітного бенкету справжній їстівний храм. Колони були зроблені з товстих ковбас. Капітелі та бази — з витриманого сиру Пармезан. Співаками в цьому химерному храмі були варені дрозди з відкритими дзьобами, одягнені в свинячі сальники. Абсолютний кулінарний тріумф над природою. Сир як будівельний матеріал. Архітектура, яку можна і треба з'їсти.

Класичні голландські натюрморти XVII століття детально фіксують цю нову одержимість. Клара Петерс малює цілу гору молочних продуктів: масло лежить на витриманому овечому сирі, під ним — свіжа Гауда, а поруч темний зелений сир з петрушкою. Все посічене ножем, є навіть крихти на блискучій срібній тарілці.

Еліти почали відкрито використовувати продукти як інструмент домінування. Розмір має значення. Чим більша головка сиру, тим більша політична влада. Це доходить до абсолютного абсурду в Сполучених Штатах. Президенту Томасу Джефферсону жінки Чеширу презентували честер вагою 1235 фунтів. 600 кіло. Згодом іншому президенту, Ендрю Джексону, притягли сир вагою 1400 фунтів. На його останній прийом прийшло десять тисяч знавіснілих громадян і буквально розтоптали цей сир. Вони безжально втерли його в дорогі шовкові килими та штори Білого дому. Сморід стояв цілий місяць. Політика та гастрономія закінчуються брудом на килимі.

Ренесанс відкрив нові гастрономічні істини, які змінили все. Раптом з'ясувалося, що сир ідеально пасує до свіжих фруктів. "Не дай селянину знати, наскільки добрий сир з грушами". Це старе італійське прислів'я каже про все. Селянин чудово знає про цей смак. Він їсть це поєднання щодня. Але еліта хоче нахабно привласнити це знання собі. Це відкрита крадіжка задоволення. Аристократи їдять селянську їжу і називають її вишуканістю. Селянин, звичайно, знав про це раніше за свого пихатого господаря. Але хто його питає? Наприкінці вишуканого бенкету груші та сир стали обов'язковим, майже священним ритуалом. Французи навіть вигадали сталу фразу "між грушею і сиром", що означає момент максимального розслаблення, коли всі офіційні справи завершені і можна пити вино.

Молочні продукти остаточно перестали бути ознакою бідності. Англійські джентльмени почали будувати на своїх розкішних землях "розважальні молочні ферми". Шляхетні леді бавилися у доярок. Марія-Антуанетта у Версалі робила те саме. Це найвища форма соціального лицемірства. Багатії, обвішані діамантами, граються у бідність, сьорбаючи вершки з порцелянових мисок у фальшивих селянських хатинках. Справжні селяни тим часом вмирали від голоду. Письменник Еміль Золя у своєму романі "Черево Парижа" порівнював голландські сири, вимазані сухою кров'ю, з відрізаними головами мерців, а сири брі — зі згаслими меланхолійними місяцями.

Але людська уява не має меж. Коли звичайний сир стає занадто доступним, еліта починає гарячково шукати щось більш екстремальне. Гниття. Розклад. Черви. Англійський Стілтон подавали на стіл так густо всіяним живими личинками, що гостям пропонували спеціальну ложку. Ложку для поїдання кліщів і червів. Письменник Даніель Дефо описував це з непідробним жахом і захопленням у 1724 році. Щоб хоч якось вбити личинок, у Стілтон пізніше почали заливати кріплений портвейн.

На Сардинії пішли ще далі і створили Касу Марцу. Це сир, який навмисно залишають на сонці, щоб сирна муха відклала туди свої яйця. Личинки вилуплюються і буквально перетравлюють сир зсередини, розщеплюючи жири. Їхні екскременти роблять його м'яким, текучим і нестерпно гострим. Зараз він офіційно нелегальний. Але на чорному ринку коштує шалені гроші. Патологія смаку. Їсти те, що викликає блювотний рефлекс у нормальної людини. Чим більше воно смердить, тим вищий статус споживача.

Французький непастеризований сир Vieux Boulogne офіційно визнано найсмердючішим у світі. Його скоринка пахне мокрою землею, гнилим листям і брудним скотним двором. Цей сир омивають спеціальним пивом. Бактерії з пива зустрічаються з ферментами молока на скоринці і створюють запах, від якого сльозяться очі. В Англії та Франції його просто обожнюють. Проте вивезти його за кордон майже неможливо через суворі санітарні норми. Буржуазія готова платити будь-які гроші за концентрований запах стайні.

Франція прославилася як країна 265 видів сиру. Це не була свідома спроба селян бути оригінальними. Це просто 265 різних географічних способів зберегти швидкопсувне молоко за допомогою солі в абсолютно різних кліматичних зонах. У кожному гірському чи рівнинному регіоні контрольоване гниття відбувалося за власними непорушними правилами. Зрештою, ще в кінці XIV століття анонімний автор знаменитого довідника "Паризький господар" давав чіткі інструкції: він радив купувати сир виключно теплих відтінків, неодмінно важкий і з характерною лускатою шкіркою. Тоді це було справжнє мистецтво вибору.

Дев'ятнадцяте століття зруйнувало всю цю магію. Індустріальна революція безжально дісталася до сироварень. Чеддеризація перетворилася на механічний фабричний процес, блискавично поширившись по всьому англосаксонському світу. Камамбер запакували у зручні фанерні коробки. Потяги швидко розвезли його по всій країні та за її межі. Сир став масовим і нудним. Хімік Луї Пастер винайшов пастеризацію, довівши вплив тепла на знищення патогенних бактерій. Це була велика перемога громадської гігієни і нищівна поразка індивідуального смаку. Бактерії вбиті. Смак знівельовано до безпечного мінімуму. Процес створення їжі жорстко стандартизовано. Дж. Л. Крафт почав розвозити порційний сир у паперовій обгортці на возі ще у 1903 році. У 1918 році в Америці з'явилися керамічні горщики з сирними спредами. У 1921 році народилася легендарна "Корова, що сміється". Згодом — акуратні геометричні скибочки плавленого сиру Velveeta, рекламовані в журналах як величезний науковий прорив Коледжу фармації.

Сир остаточно перетворився на бездушний пластиковий блок. Він більше не гниє. Він не дихає. Він не змінюється. Він просто лежить у стерильному холодильнику і чекає кінця світу. Проте сьогодні знову виникає первісний страх. Страх втратити справжність у пластиковому світі. Споживачі вимагають сир із сирого молока. Французькі сировари б'ють на сполох через санітарні заборони, що вбивають багатовікові традиції. Американські ентузіасти сиру відчайдушно борються з урядом за своє право їсти непастеризоване, доводячи вищість смаку такого продукту. Кругообіг історії повністю завершився. Те, що колись було вимушеною їжею бідняків, стало недосяжним делікатесом. Те, що було індустріальним тріумфом безпеки, тепер вважається мертвою отрутою.

Alberto Grandi (2023), Storia delle nostre paure alimentari. Come l'alimentazione ha modellato l'identità culturale.
Gillian Riley (2015), Food in Art. From Prehistory to the Renaissance.
Jeri Quinzio (2018), Dessert. A Tale of Happy Endings.
John F. Mariani (2014), Encyclopedia of American Food and Drink.
Jonathan Deutsch, Natalya Murakhver (editors) (2012), They Eat That. A Cultural Encyclopedia of Weird and Exotic Food from around the World.
Ken Albala (editor) (2012), A Cultural History of Food in the Renaissance.
Martin Bruegel (editor) (2012), A Cultural History of Food in the Age of Empire.
Massimo Montanari (editor) (2012), A Cultural History of Food in the Medieval Age.
Patrice Gélinet (2008), 2 000 ans d’histoire gourmande.
Seren Charrington Hollins (2023), Revolting Recipes From History.
Mary Ellen Snodgrass (2004), Encyclopedia Of Kitchen History.