Отношения между мужем и женой.

[Влад Бевх]

[Lis1980]

[Влад Бевх]

[Bikini]

[Bikini]

[Bikini]

[Bikini]

[Bikini]

[Влад Бевх]

[Влад Бевх]

[Влад Бевх]

[Влад Бевх]

[Влад Бевх]

(с)
Не совсем понял суть изречения про дом.. Но если что жили мы в моей квартире, причем я как раз закончивал ремонт, на который 5 лет копил и год делал, это была моя мечта, т.к. рос в очень всратых условиях. Она кстати чуть ли не с порога начала заявлять, что стиль ей не нравится(тут то по хорошему надо было сразу слать ее нахуй) и все время пока мы жили она пыталась меня прогнуть на изменения в ремонте. Начиная от мелочей, аля хочу вот тут коврик для душа(а ванная не большая, унитаз, умывальник и душкабина, все оч компактно и тот сраный коврик получался в центре и я на него постоянно наступал когда хотел помыть руки или отлить, в итоге грязный коврик и неудобства, потому что пытаешься его обходить идя на толкан) и заканчивая совсем жестью аля хочу шкаф в стиле, который будет выглядеть как непонятно что, потому что мрачно ей видите ли(естественно я за свои деньги его купить должен был) и развешать фотки своей семейки. Над кроватью, наделав дыр в новых обоях.. Само собой этого я не позволил, но регулярная мозгоебка угнетала ппц как. Я в итоге потерял мотивацию что либо делать в квартире и доделал ремонт только когда он уехала. И самое херовое, что пока живешь с таким человеком не сильно то и замечаешь, насколько тебя задавливают. Ну а причина того, что она свалила вообще прекрасная.. барышня с села и хотела свадьбу на все село, по самым скромным прикидкам 10к баксов ушло бы только так. А я сыч и интроверт, такие движухи вообще не люблю, даже если нашару. Начал активно отпиратся, она решила продавить известной манипуляцией "ты меня не любишь, я решил поехать жить к маме", но манипуляция не сработала, почувствовав вкус свободы я послал ее в далекое пешее, когда она попыталась через две недели вернутся. Эмоции на ебальнике, когда она поняла, что проебалась, были бесценны.

[Влад Бевх]

[Lis1980]

[Lis1980]

[Warisdeath]

Якось пізно ввечері влітку 1970 я перекинувся на бік і запитав дівчину, що лежала поруч зі мною, чи хоче вона вийти заміж.
- Ми поговоримо про це вранці, - сказала вона. - Зараз мені треба поспати.

Вранці вона сказала, що весілля – це не дуже хороша ідея, а насправді навіть дуже погана, але вона все одно згодна. Вона мала рацію: це була погана ідея. Молода жінка Табіта Спрюс ще не закінчила навчання. Я завершив, але не міг влаштуватися вчителем. Я працював у промисловій пральні, отримуючи зарплату, яка трохи перевищувала прожитковий мінімум. У нас був кредит на навчання, жодних заощаджень та жодних пільг. У мене було дві пари спідньої білизни, дві пари джинсів, пара туфель, та проблеми з випивкою. Ми пам'ятали це, призначаючи дату: 2 січня 1971 року.

Тієї осені ми сіли в автобус, що йде зі Старого Міста, де жила Таббі, до Бангора, де знаходився відомий ювелірний магазин Дейз. Ми попросили показати найдешевший комплект із двох обручок, який був у продажу. З чудовою професійною посмішкою, в якій не було жодної краплі поблажливості, продавець показав нам пару тонких золотих смужок за 15 доларів. Я дістав гаманець, який тоді пристібав байкерським ланцюжком до джинсів, і заплатив за них. В автобусі дорогою додому я сказав: «Готовий посперечатися, вони залишать зелений слід на наших пальцях». Таббі, завжди вагаючись, відповіла: «Сподіваюся, ми проносимо їх досить довго, щоб дізнатися про це».

Через десять тижнів або близько того, ми надягли ці кільця один одному на пальці. Костюм, який я одягнув, був занадто великий для мене - я взяв його в борг у майбутнього швагра, - а моєю краваткою пишався б сам Джеррі Гарсія. Моя новоспечена дружина була одягнена в блакитний брючний костюм, який кілька місяців до цього служив нарядом подружки нареченої на весіллі її подруги. Вона була чудова і налякана до смерті. Ми поїхали на весільний прийом (бутерброди з тунцем і содова) на моїй машині, старому Бьюїке з коробкою передач, що дихає на ладан. Я весь час торкався великим пальцем каблучки на безіменному пальці лівої руки.

Кілька років по тому – три? п'ять? – коли Таббі мила посуд, її обручка зісковзнула з пальця і впала в зливний отвір. Я вирвав заглушку зливу, намагаючись знайти його, але в темряві виявив лише шпильку. Кільце зникло. Тоді я вже міг купити замість нього нове, витонченіше, але вона все одно заливалася гіркими сльозами через втрату першого справжнього кільця. Воно не коштувало і восьми доларів - воно було безцінним.

Життя добре обійшлося зі мною у питанні кар'єри. Я написав бестселери та заробив мільйони доларів. Але я жодного разу не знімав цю дешеву каблучку з лівої руки з того самого дня, як моя дружина з тремтячими губами і руками і блискучими очима вдягла його. Знаю, знаю, схоже на пісню у стилі кантрі. Але у житті так часто й буває. Кільце служить нагадуванням, як ми жили тоді: крихітна трикімнатна квартирка, погано працююча плита і галасливий холодильник, скрипучі мостини, будинок з зимовим осадом, вуличний шум ночами і плакат над раковиною з написом: ДРУГ МІЙ, У НАС ЗОВСІМ НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ СИЛ. Кільце змушує замислюватися про майбутнє, пам'ятати, що в нас було (майже нічого) і якими ми були (напрочуд хорошими хлопцями). Не дає забути, що ціна речі та її цінність - не обов'язково одне й те саме.

Минуло вже 42 роки, а зеленого сліду ще немає.

Стівен Кінг

[Влад Бевх]